Українська після 10 класу 10_3

Орфографією називається система правил про способи передачі на письмі звукового складу слів. Одиницею орфографії є орфограма — написання певного звука, морфеми, слова. Таке написання визначається й закріплюється тим чи іншим правилом (орфографічним).

Єдина, обов’язкова для всіх орфографія відіграє важливу роль у спілкуванні людей, сприяє піднесенню рівня мовної культури.

Орфографічні помилки — це помилки, пов’язані з порушенням правил написання (великої літери у власних назвах, м’якого знака, апострофа тощо).
При перевірці робіт орфоепічна помилка позначається вертикальною рискою — І.
Правильне написання слів перевіряється за орфографічним словником.
В українській орфографії визначають такі принципи правопису: фонетичний, морфологічний, історичний та смисловий.

Фонетичний принцип правопису полягає в тому, що відповідно до нього точно фіксується фонетичний склад мови. Слово або його частина за фонетичним принципом пишеться так, як вимовляється в літературній мові.

Морфологічний принцип правопису вимагає однакового позначення на письмі значущих частин слова, незалежно від їх реального звучання. Написання слів, морфем за морфологічним принципом не відповідають вимові, тому вимова не може служити основою для таких написань.

За морфологічним принципом в українській орфографії позначаються:

• ненаголошені голосні [е], [и] та [о] перед складом з наголошеними [у], [і] в корені українських слів: земля, високий, розумний;
• приголосні звуки, що змінюють своє звучання внаслідок уподібнення: кігті, боротьба;
• приголосні звуки, що спрощуються тільки у вимові: студентство, агентський;
• довгі звуки на межі значущих частин слова: беззбройний, віддати.

Історичний (традиційний) принцип правопису полягає в тому, що слова, окремі їх частини чи окремі букви пишуться так, як вони писалися раніше, за усталеною традицією, хоча таке написання не можна пояснити у сучасній українській літературній мові дотриманням ні фонетичного, ні морфологічного принципів.
За традицією в українському письмі вживаються букви:

• я, ю, є, що позначають один або два звуки: маля, синю, малюнок;
• буква ї, що позначає два звуки: їхати, солов’їний, країна;
• буква щ, яка позначає два звуки: щавель, дощовий, кущ;
• м’який знак: сядь, дядько, синього;
• буквосполучення ри, ли між буквами на позначення приголосних звуків у корені українських слів: кривавий, тривога;
• подвоєні букви в іншомовних словах: Шиллер, Руссо.

Смисловий, або диференційний принцип вимагає різного написання однозвучних слів, що мають різне значення (омонімів).
До таких написань належать:

• вживання великої чи малої букви: Лев (ім’я), лев (назва тварини);
• написання різних букв у корені однозвучних слів: греби і гриби;
• написання слів разом чи окремо: стомився, зате все зробив і відповідаю за те доручення;
• написання окремо або через дефіс: працювати по-новому і по новому шляху.

В українській орфографії за фонетичним принципом позначаються:

• усі наголошені голосні звуки: па́рта, шко́ла;
• ненаголошені звуки [а], [у], [і] та [о], крім того, що знаходиться в корені українського слова перед складом із наголошеними [у], [і]: доро́га, магази́н;
• групи приголосних звуків, що утворилися внаслідок спрощення: виїзний, обласний, тижневий;
• групи приголосних [зтв], [цтв], [ств] в іменниках, утворених за допомогою суфікса -ств- від слів з основою на приголосні звуки [г], [з], [ж], [к], [ч], [ц], [х], [ш], [с]: убозтво (від убогий), ткацтво (від ткач), птаство (від птах);
• чергування приголосних: рука – ручний, вухо – вушко.

Види орфограм:
1) буквені (пов’язані з написанням букв у слові):
• е/и
• велика літера
• подовження/подвоєння
2) небуквені (пов’язані з іншими графічними знаками або принципами):
• апостроф
• знак переносу
• написання разом і окремо